Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

А слухайте, що ся стало з тим братом.

Поїхав він дорогою і приїхав до одного містечка. Те містечко було дуже хороше, слічне, але дуже в жалобі. Отже питає той панич у свого господаря, в якого він був на квартирі, що то є, що містечко таке файне і люди такі красні, але дуже в жалобі. А господар розказує:

– У нас є така змія, що вона щодня мусить челядину з'їсти, а нині то вже припадає черга нашому найяснішому королеви, то мусить вже дати дочку.

– Запровадьте мене до неї, – каже панич.

Завів його господар на те саме місце. А там стояла капличка, де молились ті люди, котрих та змія мала погубити. Клякнув панич в каплиці, добув книжечку і зачав ся Богу молити. Аж дивиться, чує: гримить щось. А то змія виходить. Висунула вона свої дві голови, тільки хотіла його ухопити – він як махнув шаблею – так і відтяв ті голови. За якийсь час знов щось гуде: виходить змія зі чотирма головами. Як він махнув – то стяв ті чотири голови. Знов чує: щось гримить. Аж виходить змія з шістьма головами. Махнув шаблею – і стяв всі шість голів. Ще слухає: гримить щось. Аж іде змія з дванадцятьма головами. Махнув шаблею панич і постинав чисто всі голови. Потому від тих голів відрізав дванадцять язиків і зав'язав собі в хустину єдвабну.

Зачав він Богу ся молити. А тут чує: везуть цісареву дочку. Заходить вона до каплиці, добуває книжку і починає Богу молитись. А той панич приступає до неї, бере її за руку і каже:

– Ти тепер моя, а я твій. Даймо знаки собі, що ми будемо шлюбувати один одному.

Мала вона золотий перстень, ото розломила його надвоє, дала йому одну половину, а другу взяла собі. А він мав хусточку єдвабну, роздер її надвоє, взяв собі половину, а другу віддав їй.

– Тепер будьмо здорові, за рік і два місяці будем ся видіти, а я ще піду у світ щастя шукати.

Цісарева дочка виходить з тої каплички – коло неї під горою слуга стоїть.

– А чого ж ти, небоже, йдеш назад? – дивується слуга.

– Бо був там один панич, і він ту змію порубав і мене від смерти врятував.

А він каже:

– Як тобі не було смерти там, то я ти зроблю. Присягни мені, що будеш моєю жінкою, а я твоїм чоловіком, то я тя живою лишу.

Вона ся злякала і присягнула, але так на святий здогад. А він узяв її на повіз та й назад привіз до батька. Батько дуже зчудувався, що слуга її назад привіз. А він каже цісареви:

– Я ту змію порубав.

І показав голови, що він їх забрав зі собою (не бачив він, що ті голови були без язиків).

Цісар ся дуже тішив і казав, що він буде його зятем. Слуга так хоче хутко робити заповіді і весілля, але цісар питає своєї дочки. А вона зробилася слабою і каже до свого тата, до цісаря:

– Мій татуню коханий, мені ся у сні приснило, що я маю в жалобі ходити рік і два місяці, а тоді допіру за нього піду.

От минуло рік і два місяці, і допіру зачинають весілля робити. Цісар розсилає запрошення усім, хто хоче дивитися на весілля його дочки з тим слугою. Гості приїжджають, приїжджає і той панич з своїм псом. Як все панство ся вже посходило, почали їсти-пити і забавлятися. А потому почали різні трафунки оповідати. Коли всі вже виповіли свої історії, прийшла черга і на пана молодого, того слугу. От він почав оповідати, як то він цісареву дочку врятував, змії голови постинав і з собою їх всіх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрівного, котрий направду цісарівну від змії врятував.

– Най пан тепер розкаже яку казку!

– Аби ся панство не гнівало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звірина, котра літає чи ходить, може бути без язика?

– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?

А він добуває хустинку, розв'язує ті язики і притулює до тих голів, а кожен підходить.

– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цісареву дочку від змії.

А дочка каже:

– Так, татуню, так! То мій муж, а я його жона!

Взяли слугу набік, а на його місце посадили мандрівного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його кості рознесло.

А паничеві з дочкою уділив цісар половину свого маєтку, і почали вони собі жити окремо. Першої ночі подивився він у вікно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зі собою коня, пса і йде на те місце на полювання. Поїхав далеко, заїхав у ліс та й заблудив. Блукав він, блукав, не може виїхати на дорогу, аж захопила його ніч. Треба ночувати. А почався дощ, вітер-буря. Змерз панич, думає:

«Щоб якого вогню розложити, розігрітися».

Ходить він, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна і розложив вогонь. Вогонь розгорівся, і він коло того вогню розігрівся, та й сон його зморив. Але чує вночі: собака забрехав; він прокинувся, дивиться: йде баба.

– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтіла розігріти коло того вогнику трошки.

Він дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки гріти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягає прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третій раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.

Ото ся діяло зі старшим братом.

Коли молодший приїхав на роздоріжжя і побачив ножик заіржавлений, то дуже сумував.

– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на світі! Повертає він коника на ту саму дорогу, котрою брат поїхав.

Приїжджає до того самого міста. Заїхав до того самого господаря, в якого його брат був, і питає:

– Чи не було такого і такого у вашому місті?

А господар йому розказує:

– Був такий і такий панич, то і то зробив і з цісаревою дочкою шлюб узяв.

Молодший брат поїхав до дідинця цісаревої дочки. От жінка брата вийшла навпроти нього з великою радістю і його питає:

– Де ж ти так довго був на полюванні?

Вона не знала, що то є лиш брат її чоловіка.

Повела його в